Мені тут воду гарячу відключили. Щоправда, не зовсім, інколи увімкнуть на свято чи ще коли. В інший час її немає практично завжди. Коли це почалось — вже і не пригадаю. Здається, ще тоді, як долар американський гривню вісімдесят коштував. Тоді ми щойно нового міського голову обрали. Він обіцяв все почистити і заасфальтувати. Води не було. Потім був у нас такий прем’єр симпатичний, що пенсії виплатив і сином Кучми себе називав, пам’ятаєте? І тоді води не було. Потім був злочинний режим, голова Гонгадзе, плівки Мельниченка. Води не було. Потім ми нашого голову знову в місті переобрали. Щось він там теплові мережі чи то приєднував до міста, чи то від’єднував. Потім голова переїхав у будиночок біля річки. Потім там усі ті, що за тепло відповідають, поселилися. Гарно там у них, лише стріляють інколи.

Ці вихідні завжди трапляються зненацька. Щойно почнеш щось планувати більш ніж на день наперед, як вилізе черговий робочий день замість неробочого, суцільна плутанина і таке інше. Наступного вівторка знову буде такий самий вихідний — День незалежності. Тільки не кажіть мені, що ви цього дня зранку почнете вітати із святом усіх рідних та знайомих, влаштуєте з такої нагоди вечірку чи ще як-небудь будете святкувати. Я не про тих, хто ходить на усі зібрання та мітинги. Я про усіх нас, для яких День незалежності так і не став справжнім святом. Щодо мене особисто, то вивішені за рознарядкою на будовах підприємств та організацій синьо-жовті прапори щось не дуже надихають.

Днями повідомили, що один із донецьких шахтарів перевершив рекорд Стаханова, нарубавши відбійним молотком скількись там тонн вугілля за зміну. Причому зробив це не просто так, а з благословення священика. Запитання після цього виникає лише одне — навіщо? Це що, новий такий вид спорту з’явився — рубання вугілля відбійним молотком? Щось не чути було про таке. Тоді яка причина змусила людину таке зробити? Для тих, хто не розуміє, уявіть сучасну сільську трудівницю, яка за допомогою серпа накосила б за день скількись там центнерів жита, встановивши рекорд. Не може бути такого. Не знайти такої трудівниці.

Сергій Міхалков, автор трьох гімнів СРСР та Росії, як відомо, писав не лише гімни та дитячі вірші, а й байки. Колись, років п’ятдесят тому, в одній з цих байок талановитий літератор стверджував, що «для пьянкі єсть любиє поводи — помінкі, встрєча, свадьба, проводи…».

Днями прочитав заяву одного місцевого депутата, який дуже за народ дбає у тій місцині, де він живе. Каже, що дорогу там будують бетонну, через що людям проїхати немає як. Пропонує, щоб замість бетонної, яку будувати довго, збудували асфальтну, яку будувати швидше. Тоді людям буде краще, зокрема склозаводу, який зазнає через це збитків. Зовсім забув — цей добродій є керівником і фактичним хазяїном цього заводу. Ну як не тішитись такою його турботою про людей?

Завжди казав, що у кіно усе неправда. Що життя багатих та знаменитих, яке нам пропонують у кінофільмах, не має нічого спільного із справжнім їхнім життям. Бо хто такі багаті та знамениті? У нас, ясна річ. Звідки вони з’явилися і що їм взагалі у житті потрібно? Життя показало, що потрібно майже те саме, що було потрібно років тридцять тому начальникам тих давніх часів. Хіба що горілку на віскі замінили і практично усе.

Наш парламент закон новий ухвалив. Про захист приватного життя. Згідно з цим законом про мене, наприклад, ніхто нічого не може написати без мого дозволу. Якщо напише, то я можу подати на нього до суду і притягти до суворої кримінальної (!) відповідальності. Усі відомості про мене тепер є моєю власністю і ніхто їх не може без мене використовувати. А власністю моєю є практично все, що мене стосується, навіть моє ім’я і прізвище.

До Африки я не поїхав. Тобто на футбол. Власне, ніхто особливо і не запрошував. Я так зрозумів, що досить пити правильне пиво — і ти вже в Африці. Та це так — рекламою навіяло. Насправді ж майже три тижні телевізійного футбольного дурдому примусили про дещо подумати. Це ж у нас все так висвітлюють і все так показують, як той футбол з Африки. Назбирали купу дядьків, і не лише дядьків, і теревенять щодня по телевізору.

Влада повинна вміти розповідати казки. Не дитячі, про вигадані пригоди вигаданих персонажів, а цілком дорослі. Ці казки прийнято розповідати на усіляких прес-конференціях та презентаціях. Успіх казки досягається так само, як успіх анекдоту — найсмішніші місця слід розповідати з цілком серйозним виразом обличчя. Ті, хто зрозумів, будуть довго сміятися. Ті ж, до кого не дійшло, будуть довго думати, з останніх сил шукаючи суть того, що їм розповіли. Що робить кожна наша нова місцева влада після того, як усядеться по кабінетах? Розповідає казки, більшість із яких потім виглядають як анекдоти.

Хтось розумний сказав, що аби знати, як живуть люди у тій чи іншій місцині, досить почитати, що вони пишуть на стінах та парканах. Не треба проводити жодних наукових досліджень, опитувань та аналізів. Досить проаналізувати написане на стіні. Може, хтось би і сперечався. А я повністю згоден. У роки мого далекого дитинства найпопулярнішим написом на паркані був самі знаєте який. І посідав він оце головне місце серед парканної писанини не один рік і не одне десятиліття. Що свідчило про фізичне і моральне здоров’я суспільства.