|
|  №18, «Ідея Week's» |
Перепустка до парламенту №18, 11-3-2010Мені тут перепустку виписали по знайомству. До Верховної Ради України. Тепер я можу з цією перепусткою та «документом, що посвідчує особу», зайти до парламенту через перший під’їзд (усього їх там п’ять), сидіти на балконі, спостерігаючи за засіданнями, пересуватися по другому поверху, здавати верхній одяг до гардероба, заходити до депутатського буфету і депутатського туалету. Від такого широкого набору можливостей я спочатку трохи розгубився. Досі думаю, з чого розпочати свої відвідини, чи то з гардероба, чи з балкона, чи з коридору, який чомусь там зветься кулуарами. Я раніше гадав, що кулуари — це щось таке напівприховане, але мені пояснили, що це я з будуаром поплутав. Не знаю, може, там у них у парламенті і будуари знайдуться у вигляді ще кількох коридорів. Та я не про це. А про те, що ледь зібрався я до тої Верховної Ради піти, як повідомлення прийшло зі стрічки новин. Виявляється, перепустки до Верховної Ради дають далеко не усім. Наприклад, Юлії Тимошенко не дали ніби. Так вона публічно і заявила. Не сама, звісно, а через одного з юлістів, тобто депутатів блоку свого імені. Може, він і не юліст, а юліанець чи, по-сучасному, юлер… Не визначилися вони поки, як себе називати, і нас не навчили. Так-от той самий юлінець (можна і так) заявив, що його лідериня хотіла б мати постійну перепустку до Верховної Ради, щоб брати участь у пленарних засіданнях. Я одразу ж допомогти захотів, сказав, що готовий віддати свою новеньку перепустку назад, аби замість мене її віддали колишній кандидатці у президенти. Так і сказав тому, хто мені ту перепустку виписав, щоб забрав у мене мою і зробив таку саму для неї. Може, страждає людина, може, без присутності на балконі під час голосувань та обговорень їй ніяк не обійтися. Та й буфет із туалетом справа не остання — тепло, чисто і в самому центрі столиці. Я потерплю, я місця знаю, де можна і поїсти дешево, і того… щоб чисто було. Мою щиросердну пропозицію було одразу рішуче відкинуто. Тримай, — було сказано, — свою перепустку і дорожи честю, яку маєш. Їй твоя перепустка не потрібна. Їй треба таку, щоб у залі засідань сидіти. Так вона ж не депутат! Отож! А перепустку хоче як у депутата. Цікаво виходить. Я оце двадцять років дурненький думав, що аби у залі засідань сидіти, слід у депутати пройти на виборах. Навіть рипнувся туди раз по молодості. А тут виходить, що не треба ніяких виборів — оголосив себе лідером опозиції й одразу перепустку вимагай! Нехай спробують не дати! Нехай тільки насміляться оці вороги нашої нації, які до влади прийшли шляхом фальсифікацій! Хоча така перепустка для неї теж буде певною фальсифікацією. І нехай! Їм можна, а їй ні? Коротше, заплутався щось я у цьому усьому. Не знаю, що мені з моєю перепусткою робити. Чи віддати назад, чи таки скористатися, аби потертися у перервах між засіданнями між депутатами у кулуарах, буфеті, гардеробі та інших місцях? А може, трохи почекати? Може, незабаром почнуть по знайомству і в зал засідань перепустки давати? Зроблю собі таку, зайду до залу і голосувати почну як депутат. Кажуть, за це гроші дають... Насамкінець є ще один варіант, який, можливо, мала на увазі Юлія Тимошенко, вимагаючи постійну перепустку до Верховної Ради. Може, вона хоче таку перепустку, як в однієї моєї знайомої? Ця пані за своєю перепусткою може не лише до зали засідань парламенту пройти, а й навіть до президії, не кажучи вже про балкони-коридори, буфети-туалети. Така у неї перепустка, з якою всюди можна у Верховній Раді ходити. І що ви думаєте? Вона таки ходить у всі ці місця за своєю перепусткою. Причому щодня. Вона там прибиральницею працює. |
|
| | | Читайте у рубриці «Ідея Week's»: |
|
|
| Лозинський ринок (№17, 4-3-2010)
Цього тижня упіймали Лозинського. Того самого, який полював у своїх «угіддях» на живих людей, будучи депутатом парламенту від найпатріотичнішого блоку Юлії Тимошенко. Обставини затримання «підозрюваного» нічого, окрім гіркої посмішки, викликати не можуть. Справді, шукали людину понад півроку, не могли знайти. Щойно закінчилися вибори, як він «знайшовся». Та не це головне. Як і кого у нас ловлять і саджають, добре відомо. Коли треба, упіймають і засудять. Коли не треба, «загублять» і не знайдуть. Цікаво інше — звідки набралося у нас таких депутатів, про яких «народна кандидатка» одразу забула разом, до речі, з міністром внутрішніх справ, який мав би очолити результативний пошук мисливця на людей?
| Патріотище (№15, 25-2-2010)
Кожного з нас у дитинстві навчали розрізняти серед людей добрих та поганих, розповідаючи відповідні казки, наводячи приклади із життя і таке інше. Згодом ми поступово вчилися розрізняти людей за іншими якостями, Сильний — слабкий, розумний — дурний, гарний — не дуже, грамотний — безграмотний, гладкий — худий, багатий — бідний і так далі до безкінечності. У цьому процесі первинне поняття про доброго і поганого поступово зазнало трансформації, оскільки добра ніби людина може бути безграмотною і це вже, погодьтеся, не дуже добре. І навпаки. Власне, вся ця градація існує споконвіку і нічого нового до неї, здавалося, додати вже неможливо.
| В очікуванні криміналітету (№13, 18-2-2010)
Все було спокійно минулої суботи. Народ відпочивав. Хтось готувався до споконвічної Прощеної неділі, хтось до новітнього «Valentine’s day» (нічого, що я англійською?), хтось просто ні до чого не готувався. Аж раптом прем’єр-міністр виступила із зверненням до народу, повідомивши, що до влади прийшов «криміналітет». Оскільки виступ був усний, зрозуміти, що це означало, не вдалося. Може, це ім’я чиєсь було, яке пишеться з великої літери? Бо слова такого в українській мові немає. Я серйозно. Перекопав усі словники української мови, усі офіційно видані енциклопедії — нічого не знайшов. Про всяк випадок поцікавився цим у росіян, але і в них немає такого слова! Не те щоб я такий вже педант.
| А тепер — Олімпіада! (№11, 11-2-2010)
Півстоліття тому Микита Хрущов пообіцяв народу побудувати комунізм за двадцять років. Прожити ще так довго Хрущову не судилося, і він покинув цей світ, залишивши розбиратися з комунізмом своїм наступникам, які замість так і не збудованого комунізму провели у 1980 році Олімпійські ігри у СРСР. Але це було влітку. Перед тим того ж 1980 року були зимові Олімпійські ігри у США, з яких наше телебачення вело прямі трансляції, й люди мали можливість спостерігати за боротьбою спортсменів на хокейних майданчиках та інших снігових і льодових аренах.
| Вибір інтелігенції (№9, 4-2-2010)
У цивілізованому світі існує давня практика, згідно з якою у вирішальні моменти історії тої чи іншої держави найбільш поважні громадяни, ті, чий моральний авторитет є незаперечним, чия репутація перевірена роками, до чиєї думки прислуховуються мільйони, коротше, оці всі поважні люди у згаданий вище історичний момент висловлюють свою позицію, закликаючи співгромадян зробити так, а не інакше. У країнах, де панує диктатура, ці люди, як правило, закликають навколо вказаної диктатури об’єднатися, там же, де є демократія, моральні авторитети зазвичай виступають проти позиції влади. Робиться це у виняткових випадках, приблизно один раз на сто, або хоча б п’ятдесят років. У нас склалася дещо інша практика. Щораз напередодні чергових виборів групи людей, які думають, що вони відомі у суспільстві й мають серед людей авторитет, закликають голосувати за того чи іншого кандидата, за ту чи іншу партію чи блок.
| Піраміда (№7, 28-1-2010)
Коли я був маленьким і ми жили у комунальній квартирі, вбиральня для всіх мешканців нашого будинку знаходилась у дворі, у закутку за сараями. Чистили її за допомогою спеціальної машини, яка викачувала усе з ями через шланг. Та раптом вдарили довгі морози, приблизно такі, як тепер. Усе миттєво замерзало і нічого відкачати вже було неможливо. За кілька днів уся яма була заповнена самі знаєте чим у замерзлому вигляді. У людей виходу не було, і вони продовжували ходити у ту саму вбиральню. Ще за кілька днів посередині вбиральні виросла замерзла купа висотою приблизно півметра, щодня зростаючи заввишки і завширшки. Піднятися на неї, аби наростити ще, можна було лише по замерзлому самі знаєте чому. Мало того, що замерзлому, та ще й слизькому. Згодом чи то двірник, чи то хтось із сусідів вирубав у цій замерзлій купі сходи, якими можна було піднятися наверх.
| Один в ополонці (№5, 21-1-2010)
Він таки зробив це! Віктор Ющенко знову пірнув в ополонку на Водохреще! Все було як завжди, у тому числі засекречування місця, де чинний поки що глава держави занурить своє тіло у водойму в десятиградусний мороз. Закон такий у президентської охорони: ніхто не повинен знати, куди саме і яким шляхом прибуде той, кого вони охороняють. Тому купання Ющенка в ополонці щороку відбувалося щораз у новому місці. Щоб, бува, не було жодних несподіванок, щоб не підклали чогось нехорошого в те місце, куди прямує наш гарант. Але не цим було цікаве останнє ритуальне купання Віктора Андрійовича перед телекамерами.
| Китайський кандидат (№3, 14-1-2010)
Колись був такий анекдот про жителя тундри, який раз на кілька років їхав на оленях до райцентру, аби разом з іншим зареєструвати чотирьох дітей, які за цей час народилися. Трьом із них він записав свою національність, а четвертому — китайську. А на запитання про причину такого дивного запису сказав, що чув по радіо про те, що кожен четвертий новонароджений у світі — китаєць. Отакі тоді були анекдоти. Не знаю, як тепер, може, китайців народжується вже більше або менше, але анекдоти про простакуватих жителів тундри і про китайців, які здатні лише швидко розмножуватись, кудись зникли. Зате не зникли китайці. У мене вдома китаєць не кожен четвертий, а мало не кожен перший.
| Потепління (№1, 6-1-2010)
Тут мені статтю замовили. Не тепер, ще у листопаді це було. Сказали, щоб не поспішав, добре подумав, аби вийшло як треба. Бо ж гонорар високий — від Міжнародного фонду боротьби із глобальним потеплінням. Гонорар — штука непогана. Але все ніяк руки до тої статті не доходили — то одне, то інше. Вирішив взятися до роботи після новорічних свят, коли клопотів буде менше, бо народ увесь на канікулах буде. Насправді не вірив, що таке колись здійсниться. Маю на увазі канікули. Малим я дуже любив оці десять післяноворічних днів разом із двома передноворічними, коли можна було скільки завгодно байдикувати.
| Десяті (№96, 30-12-2009)
Як непомітно минули ці роки. Ніби ще вчора рука не могла звикнути писати в даті 20… замість 19…, довкола чулися прогнози щодо нового тисячоліття, а вже слід звикати до того, що починаються десяті роки. Тепер сказавши, наприклад, «чотирнадцятий рік», доведеться уточнювати, який саме чотирнадцятий — тисяча дев’ятсот чи дві тисячі. Та й згадувати минуле століття будуть все менше. Тому що революція відбулася. Інформаційна. Мобільний зв’язок, супутникове телебачення та Інтернет стали з екзотики частиною повсякденного життя, залишивши хазяйновитих громадян із проблемою куди подіти оті відеокасети та відеомагнітофони, за які ніби недавно довелося дорого платити.
| Без землі (№95, 24-12-2009)
За передвиборчою тріскотнею майже непоміченим пройшло рішення парламенту про продовження мораторію на продаж землі до 2012 року. Хоча рішення це, як на мене, важить більше, ніж усі наступні вибори, хоч президентські, хоч місцеві, хоч парламентські. Пересічному мексиканцеві немає різниці, як завершаться чергові мексиканські вибори, якщо у нього є земля, яку ніхто не забере і яку, в разі необхідності, він зможе продати. Та що там мексиканці, у будь-якій цивілізованій країні люди продають і купують землю, віддають її у заставу, беруть під неї кредити і так далі. Продаж землі — складова ринкової економіки, і якби наша влада насправді до такої економіки прагнула, то землею у нас торгували б уже років із десять, а країна наша була б чи не найпотужнішим експортером сільгосппродукції у світі.
| Без дебатів (№93, 17-12-2009)
Днями повідомили, що кандидати на посаду нашого найголовнішого вирішили не брати участі в телевізійних дебатах. Справжні кандидати, а не ті, які замість них ввесь час крутяться на телеекранах, висять на вулицях у вигляді агітаційних білбордів і таке інше. Так звані технічні кандидати, які спочатку витратили по два з половиною мільйони на заставу, а тепер продовжують витрачати чималенькі гроші на агітацію за себе чи проти інших, нікуди не подінуться. Робота в них така, причому досить непогано оплачувана. Тому що не можу собі уявити нормальної людини, яка витратить кілька зароблених своєю працею мільйонів, аби повисіти у вигляді портретів та поговорити по телевізору. Це раніше можна було людину надурити, сказати, що у неї великі шанси, і змусити таким чином витратитися на вибори. Тепер дурних нема — всі знають, хто насправді кандидат, а хто просто так вийшов.
| Привіт, майоре! (№91, 10-12-2009)
Я зіткнувся з ним посеред дня у звичному столичному натовпі. Побачивши знайоме обличчя, автоматично привітався, як роблю це завжди, аби не образити людину, яку одразу не впізнав. Лише за хвилину я згадав, з ким мені довелося побачитися. Знайоме обличчя належало майору Мельниченку, тому самому, який нібито підслуховував колись Леоніда Кучму за допомогою диктофона під диваном у його кабінеті, працюючи у складі охорони глави держави. Понад дев’ять років минуло з того часу, як був піднятий цей скандал. Загадковий охоронець, ім’я якого спочатку не називали, був таємно вивезений за кордон, звідки загрожував вітчизняним високопосадовцям розкриттям таємниць підслуханих ним розмов у президентському кабінеті. Що з цього вийшло, всі добре знають.
| Жертвам епідемії (№89, 3-12-2009)
Як і всі нормальні люди, я вірю у потойбічне життя. Скажете, що усі зараз вірять, час такий, а раніше у комунізм усі вірили, бо час був інший? Неправда — час завжди був однаковий. А щодо віри, то потойбічне життя краще за комунізм хоча б тому, що ніхто ще не намагався побудувати його в окремій державі під керівництвом окремої партії. Отже, коли ми віримо у життя після смерті, то маємо вірити й у те, що ті, хто вже не з нами, мають уявлення про те, що тут без них відбувається. Якщо так, то я хочу щиро подякувати усім, кому довелося залишити цей світ під час епідемії невідомо чого, яка невідомо як прокотилася по країні, залишивши по собі мільйони зіпсованих одноразових пов’язок, кілька сотень людей, котрі з багатих стали дуже багатими, а також рейтинг найголовнішої борчині проти вказаної епідемії.
|
|
|