Тим, хто виріс у тюрмі, непросто збагнути, що десь за її межами є інше життя з іншими законами та правилами. Всмоктані з дитинства тюремні звичаї людина несе з собою через життя, передаючи їх дітям аби ті передали їх онукам і так далі. Навіть коли формально тюрми вже немає. Саме формально, бо насправді тюрма залишається всередині усіх, хто або сам з неї вийшов, або його виховали ті, хто там був…
До мене досі не до кінця доходить розуміння того, що моє покоління виросло у тюрмі. В державі, де не було свободи, не поважали людську гідність, не дотримувались елементарних прав людини, без яких той же американець не уявляє свого життя. Але ж ми якось жили, якось пристосовувались!
А потім взяли це своє життя у нові, сучасні часи. Ми навіть не здогадуємось скільки тої тюрми досі сидить в кожному з нас, а ми про це і не здогадуємось.
Наведу приклад. Мої молодші і не дуже молодші колеги по спортивній журналістиці мали, а дехто й досі має звичку писати, що такий-то футболіст зіграв за таку-то команду «ат званка да званка». Вони навіть не здогадуються, що дзвінок у цій приказці зовсім не шкільний. Це той дзвінок, що звучить, коли перед зеком відчиняються та зачинаються двері тюрми. Тому «від дзвінка до дзвінка» можна лише відсидіти у тюрмі, а не зіграти за футбольну команду…
Та я не про це. Я про фразу, яка за часів моєї юності вважалася дуже правильною: «Не вєрь, нє бойся, нє прасі!» - повчали нас деякі старші за нас і більш досвідчені, як тоді гадалося, люди. Ці слова були ніби кодексом мужньої та безстрашної людини, яка здатна витерпіти усі можливі випробування. І ніхто не здогадувався або навмисно не хотів тоді додати, що це гасло стосується життя у тюрмі, де справді бажано нікому не вірити, нікого не боятися і ні про що не просити! Що це насправді кодекс зека, який мусить вижити в звірячих умовах російської (саме російської!) тюрми.
Так вже сталося, що закон виживання у тюрмі став законом виживання спочатку в «странє пабєдівшава сациалізма», а коли ця «страна» розвалилася, у тому, що після неї залишилось. Саме так живуть наші російські вороги, які нікому не вірять, думають, що нікого не бояться, а замість попросити, силою відбирають у слабшого, або віддають сильнішому.
А нам це навіщо? Чому ми маємо нікому не вірити? Саме на довірі базуються найбільш процвітаючі держави сучасного світу, де люди довіряють один одному і бояться за своє майбутнє. І тому дбають про власну безпеку. Ну і просити там не вважають за гріх. Чому не попросити, коли треба, і не допомогти тому, хто цього просить? Тому давайте будемо жити як люди, Будемо вірити, боятися і просити! Ми ж не в тюрмі, ми ж зможемо цю тюрму від нас вигнати! І з себе самих також!
Микола НЕСЕНЮК.
